Родинні читання:   відновимо добру традицію!

 Родинні читання – необхідне кожній родині. Воно зближує її членів, роз­виває дитину, залишає чудові спогади на все життя. Ми пропонуємо бать­кам відродити чудову традицію родинних читань.

Традиція родинного єднання

Вечір. У кімнаті зі­бралася вся родина — від дідусів і бабусь до малечі. Хтось сидить за столом, хтось — у зручному кріслі… У ру­ках жінок — шиття, ви­шивання або в’язання. Хтось із дітей малює, ліпить. Панує атмосфе­ра єднання, сімейного затишку, душевної та духовної близькості… А об’єднала всіх книж­ка. Читають по черзі: спочатку дорослі, по­тім — старші діти. Наймолодші вчаться не перебивати, уважно слухати, запам’ятовувати свої запитання “на потім”.

Сьогодні така картина — рідкість, і в більшості людей викличе щонайменше подив, хоча колись таке проведення дозвілля було звичним.

Здавна в українських родинах вечорами збира­лися за столом, щоб послухати цікаві розповіді, спогади, перекази, які від діда-прадіда передава­лися з уст в уста. Так підтримувалася історія роду, пам’ять поколінь, що її малята всотували з перших років життя. У кожній хаті була Біблія — перша кни­га, яка об’єднала сім’ю за спільним читанням. Чи­тав, як правило, батько, інші уважно слухали.

Розквіт сімейних читань припадає на XVIII—XIX ст., коли в родинах інтелігенції ця традиція збагачува­лася ще й музикуванням, бесідами про мистецтво, домашніми виставами за прочитаним.

Спільне читання дає родині теми для обгово­рення, сприяє виробленню єдиного погляду на життя, моральної позиції, взаєморозуміння та духовної єдності.

Саме цього бракує сучасним сім’ям, які за стрім­кими змінами життя та вічним поспіхом не встига­ють зупинитися й подумати про головне. Тож, гада­ємо, варто було б відродити добру давню традицію

родинних читань, адже це так важливо для гармо­нійного розвитку дітей.

Навіщо читати разом?

Родинне читання — цікава й своєрідна форма спілкування, в якій беруть участь як мінімум троє: дитина, мама (тато, бабуся…) і автор книги чи стат­ті в журналі. Нерідко батькам буває складно почати з малюком розмову на делікатні морально-етичні теми. Спільне читання художніх творів перекидає місток до відвертості й порозуміння між дитиною і батьками. У журналі “Джміль” такі бесіди ведуться в рубриках: “Школа шляхетності”, “Літературна сту­дія”, “Психологічна вітальня”.

Спільно проведені за читанням та прослуховуванням художніх творів години сприяють розумінню не лише змісту твору, навколишнього світу, а й одне одного. При цьому дитяча пам’ять надовго зберігає атмосферу довіри та єднання з дорослими, інтонації голосів тата й мами, їхні слова, пояснення.

Дитина вчиться розуміти і критично осмислюва­ти текст, визначати й висловлювати головну думку твору. Дослухаючись до думки дорослих щодо про­читаного, малюк і сам намагається ставити запи­тання, аналізувати різні погляди, формулювати свої враження.

Що читати?

Сімейне читання передбачає читання творів, ці­кавих усім членам родини. Варто обирати казки, оповідання з історії та географії, статті з дитячих енциклопедій, класичні твори, поезію, сучасні тво­ри для дітей. Бажано прочитати дітям книжки, які самим батькам були цікаві в дитинстві, і спробува­ти пояснити, чому. Після читання запитайте в сина чи доньки, чи цікаво їм було слухати і про що іще вони хотіли б дізнатися. Відповідь підкаже зміст на­ступних зустрічей з книжкою.

Ще раз наголосимо: сімейні читання мають задовольняти читацькі потреби та інтереси всіх членів родини.

Дитині треба пояснити, що є твори, які до душі бабусі, мамі чи татові. І поки дорослі з інтересом їх обговорюють, малюк може послухати, притулив­шись до рідного плеча, щось помалювати чи по­складати мозаїку.

Дорослим може здаватися, що дитина “пропус­кає повз вуха” “серйозні” твори, проте це не так. Усе, що цікаво дорослим, цікавить і дитину. Почуте й побачене в дитинстві формує обрії інтересів, іно­ді на все подальше життя. Якщо спогади дитинства сіренькі й буденні — таким буде й життя дорослої особистості. Якщо ж вони сповнені високих почут­тів та цікавої діяльності — можна сподіватися, що й доросле життя людини буде змістовним, цікавим, сповненим високих ідеалів.

Для сімейного читання можна брати складні­ші твори, але бажано зі щасливим закінченням.

Рекомендуємо, зокрема, такі: “Уклін вам низький” Л. Калашникової; повість “Таємниця козацької шаблі” З.Мензатюк; казки В.Нестайка “В Країні Сонячних Зайчиків” та “В Країні Місячних Зайчи­ків”; повну версію казки П.Треверс “Мері По­ппінс” (яка дуже відрізняється від відомого фільму про няню-чарівницю); “Хроніки Нарнії” К.Льюіса; трилогію “Сімейна хроніка” С.Аксакова (особливо першу її частину — “Дитячі роки Багрова-онука”); оповідання О. Генрі: “Дари волхвів”, “Вождь чер­воношкірих”, “Скарб”, “Останній листок”; твори Дж. Прістлі; оповідання про природу Р. Кіплінга, М. М. Пришвіна, поезію Лесі Українки, О.Олеся, І.Буніна тощо. Бажано, щоб у родині слухали як українську, так і зарубіжну літературу, виховуючи тим самим у дітей повагу до різних культур.

Сімейне читання, як правило, проводять один раз на тиждень, коли у вихідні дні вся родина зби­рається разом. До речі, не обов’язково це робити увечері за столом. Разом почитати та обговорити книжку можна і в парку, на пляжі, на дачі.

Увага! Родинні читання, навіть систематичні, не можуть замінити щоденного читання дитині перед сном, яке певною мірою виконує роль ко­лискової, сприяючи спокійному засинанню.

Тож, шановні батьки, подивіться на свою книж­кову полицю. Візьміть з неї улюблену книжку і почніть читати її у колі родини.

Пропонуємо авторську казку, з якої можна було б почати чудову традицію родинного читання.

 

Таємниця Зеленого крісла

Казка для родинного читання

Чи помічали ви, що іноді звичайна річ раптом стає незвичайною? Я знаю родину, в якої є старе зелене крісло. Воно велике і, як на погляд сучасних дизайнерів, незграбне. Дерев’яні бильця потріскалися, оббивка витерлася. Його пересували з кімнати в кімнату, а зараз воно стоїть у кухні. Крісло заважає, його незручно обходити, та розлу­читися з ним родина не може. Воно особливе: добре й за­тишне, може заспокоювати і лікувати. Не одне покоління дітей випробовувало його на вірність. У хвилини смутку та образ вони залазили в нього і, згорнувшись клубочком, плакали або тихо сиділи ображені й засмучені.

Диво полягало у тому, що посидівши в кріслі 10-15 хвилин, діти заспокоювалися, знаходили потрібні слова і роби­ли вчинки, які знімали всі образи та смуток. Неначе крісло підказувало, що треба робити. Коли у мами боліла голова, вона також любила посидіти саме в цьому старому кріслі. Біль минав, з’являлися сили. Проте ніхто не надавав цьому значення. Крісло та й крісло — старе і негарне, прийде час, і його таки винесуть на смітник.

Та одного разу всі повірили в те, що крісло це незвичайне. А було так. Захворіла кішечка Клара — улюблениця родини. Спочатку її лікували самостійно — нічого не допомагало, звернулися до лікаря — марно. Вона лежала й відмовлялася від їжі та питва. Вона схудла, лапки стали такими слабкими, що Клара не могла на них триматися. А з часом перестала навіть розплющувати очі. І діти, і до­рослі не могли стримати сліз, дивлячись на нещодавно ве­селу бешкетницю. Якось мама, йдучи до кухні, взяла коше­ня із собою (щоб було на очах) і поклала в старе крісло.

Завершивши свої справи на кухні, мама хотіла забрати Клару із собою в кімнату. Та киця почала плакати. Мама повернула її в крісло і та заспокоїлась. Усі подальші спро­би забрати Клару викликали її спротив. Кішечка нявчала, плакала, дряпалася, усім своїм виглядом показувала: “Не чіпайте, лишіть мене тут!”. Ті залишили. А ввечері поміти­ли, що Клара розплющила очі й уважно спостерігає за тим, що відбувається на кухні. Потім вона подивилася на свою мисочку і тихенько сказала “Няв”. їй налили молочка і по­ставили мисочку прямо в крісло. Кішечка трошки попила й заснула. На ранок усі побачили, що Клара вже не лежить, а сидить у кріслі! Вона сама спустилася до мисочки і, трохи поївши, знову видряпалася в крісло й заснула там. Так три­вало кілька днів. За тиждень Клара зовсім одужала.

Відтоді всі повірили: старе крісло зовсім не просте. Пригадалися всі випадки, коли й дорослі, й малі відчували на собі його вплив. І тепер у цій родині не стоїть питання про те, щоб викинути крісло. Усі розуміють: воно незвичайне. Його люблять і, я впевнена, воно це відчуває.

Є дні, коли таємниці розкриваються, коли ми усвідом­люємо: у житті немає випадковостей — ні у зустрічах, ні у вчинках, ні у речах, які нас оточують. І чим більше душі ми вкладаємо у щось, тим більшою стає вона сама. Це за земними законами: віддав — стало менше, а за небесними: віддав — примножив.